Піскошине - село, яке дало не тільки героїв-захисників, героїв праці, а й героїв сьогодення.
Мій нинішній допис є продовженням серії публікацій про розвиток велотуризму в нашій Веселівській громаді загалом та в моєму селі зокрема. А своїм селом я називаю Піскошине.
Хто не знає про нього в громаді? Про нього знають всі! І не тільки в нашій громаді, а й далеко за її межами. Про яке ще село на всю Україну розповідають по центральному телебаченню, знімають документальні фільми (і не один, а два), відкривають експозицію в Національному музеї Голодомору міста Києва.
Земля піскошанська щедра на славетні імена. Серед них почесне місце займає ім'я О. В. Воблого - першого директора школи, народного вчителя, доброчинця, рятівника дитячих душ під час голодомору 1932 - 1933 років. Це про нього пишуть, розповідають, знімають. Достойним прикладом життя і служіння своєму народові є учень Олексія Васильовича Герой Радянського Союзу, танкіст О. С. Яковенко, про подвиг якого знають далеко за межами України. Поруч з героєм - танкістом льотчики винищувачі, славні захисники небесного простору в роки Другої світової війни, уродженці Піскошиного Прозор Іван Семенович та Мариненко Іван Сергійович.
В післявоєнний час піскошани однією сім'єю, однією великою родиною стали на відбудову сільського господарства в селі та досягли в цьому найбільшого успіху. За короткий термін відновили поголів'я КРС; поля знову почали засівати зерновими культурами; швидкими темпами йшло будівництво, прокладалися дороги; запрацювала на полях зрошувальна система. На початку 80-х років колгосп "Дружба" став колгоспом мільйонером. Проте, через якийсь десяток років колгоспна система завершила своє існування. Пройшло розпаювання колгоспних земель, почали створювати фермерські господарства. Піскошани, як і жителі інших сіл, були розгубленими, кидалися з одного боку в інший, не дуже розуміли, що робити з землею, як заробляти на хліб, чим годувати дітей кожного дня. Український народ, а надто сільські жителі, дуже працьовитий і кмітливий: вмить зорієнтувалися в даній обстановці і завели власне господарство. Тільки завдяки йому і виживали. На жаль, уряд країни ніколи не приділяв належної уваги селу. Часом, здається, що він живе сам по собі, а селяни самі по собі. Наразі села зубожіють і занепадають, а проте, ще живуть, радіють, веселяться, досягають певних висот. А ще - свято бережуть народні традиції, пам'ять про своїх дідів і прадідів, примножують їхні заслуги добрими справами.
27 листопада Україна відзначає скорботну дату в житті свого народу День пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. В Піскошиному до цього дня стартувала акція "Воблий- дітям". Вже другий рік поспіль онук Олексія Васильовича Воблого теж Олексій Воблий, який проживає у м. Харкові, надсилає юним жителям села солодкі подарунки. 41- а дитина отримала не просто солодощі, ця акція - зв'язок між поколіннями і цілими епохами. Отже, ми з вами, шановні читачі, впевнилися, що Піскошине - село, яке дало не тільки героїв-захисників, героїв праці, а й героїв сьогодення.
Один із них проживає, наразі, поруч з нами. Кожного дня ми його бачимо, вітаємося, спілкуємося з ним. Це - Олександр Яковенко, онук О. С. Яковенка, який, як і Олексій Воблий, з честю носить ім'я свого дідуся - героя. У 20-х роках минулого століття Воблий помітив, що малий Сашко Яковенко, майбутній танкіст, не ходить до школи, бо нічого взути, а хлопчина був кмітливий, до знань охочий. Вчителеві до душі прийшлося його бажання вчитися; знайшов для хлопця старі черевики, привів і посадив за парту. Навчався Сашко легко і охоче і не тільки писати, читати і рахувати, а й любити свою землю на якій зростав, свій народ, його палке прагнення до кращого життя. На відстані років ми бачимо, як вчитель поволі засівав дитячі душі розумним, добрим, вічним. У 1937 році народного вчителя не стало, прийняв смерть від рук своїх же співвітчизників. Олександр пережив свого наставника на 16 років і теж загинув, від рук ворогів - фашистів. Обоє, і вчитель і онук, віддали життя за свій народ, за його краще майбутнє. Видно сама доля запланувала зустріч онуків цих двох героїв. Вона відбулася через 90 років після описаних подій. Вони потиснули руки і пильно вдивлялися один одному в очі. Що хотіли там розгледіти? Рідні обличчя своїх дідусів, яких ніколи не бачили, чи спогади про минулі роки? ...Ой, не туди завела мене моя "письменницька" діяльність. Дала обіцянку Миколі Андрійовичу Михиді написати про свого односельця Олександра Яковенка та його велику пристрасть до велосипедних мандрівок, а воно он як вийшло. Оце ж із мене такий дописувач: пишу і не відаю куди мене занесе. Та обіцянку треба виконувати.
Отже, про Олександра Васильовича я викладаю публікації в групі "Новини села Піскошиного" ще з минулого року. Детально описую кожну його поїздку, звичайно ж, із світлинами, а інколи із відео. Це робити легко: він так захоплююче ділиться своїми враженнями від побаченого, що, здається, ніби їдеш поруч з ним. А мене, повірте, цікавлять найменші дрібниці: як не давала ящірка спати вночі, бо все бігаала ящірка спати вночі, бо все бігала зверху по палатці; як врятував черепаху, а потім ще й собаку; чим обмотувався, щоб не згоріти на сонці; зустрічі з якими людьми назавжди залишаться в пам'яті. За професією Саша - агроном, тож його розповіді про те, як з кожною сотнею кілометрів змінюється природа навколо тебе просто вражаючі. Я захоплююся ним, його подорожами і чи не вперше жалкую, що маю вже немало літ. Що може бути прекрасніше, ніж хорошою, веселою компанією мандрувати рідної країною. Зустрічати схід сонця і милуватися його заходом; слухати вночі цвіркунів і не мати змоги заснути через якусь ящірку. О, скільки всього можна побачити, відчути, доторкнутися! І, наразі, така можливість є! Для цього, всього на всього, потрібно створити у нашій Веселівській громаді клуб (гурток, секцію) любителів велоспорту, веломандрівок, велотуризму.
Чула, що у Веселому є однодумець нашого Олександра Васильовича, це - В'ячеслав Спірідонов. Не відаю, що підштовхнуло його сісти на велосипед, а нашого односельця - це бажання скинути лишні кілограми. Звичайно, той надлишок ваги вже давно розтопився, як сніг на сонці, а бажання мандрувати залишилося. До речі, наш невгамовний мандрівник, якого я про себе порівнюю з відомим на весь світ Федором Конюховим, своїм прикладом, як треба дбати про здоров'я, заразив і інших своїх односельців. Шестеро піскошан пересіли з авто на велосипед. Найчастіше їх можна зустріти по дорозі на Менчикури та Чкалове. Один із них, мій сусід Сергій Кіяниця, давно вже по - доброму заздрить Олександру, його відчайдушним маршрутам. Сергій би теж із ним поїхав та роки не пускають. А от в сусіднє село - це його маршрут. Якби ще й дорогу відремонтували або краще нову постелили, щоб поїздки справжню радість несли, а то в деяких місцях доводиться зовсім зупинятися і обходити ями.
...A в планах Олександра Васильовича поїздка в Білорусію до друга та в гори Карпати. Хоче додати в свій кілометраж ще декілька тисяч кілометрів. Їх він за 3,5 роки - 24000 намотав. Ви здивовані, шановні читачі? А я ні! Саша весь в дідуся - героя, той теж вулицями польського міста Люблін добряче фашистів поганяв своїм танком, закарбувавши навічно своє ім'я в пам'яті народній. Олександр Васильович пишається своїм дідом і сподівається, що його син Владислав і внучка Ніколь, які проживають в Запоріжжі, в майбутньому теж пишатимуться його трудовими і спортивними досягненнями.
Ніна Мошенська,
завідувач центром дозвілля і відпочинку с. Піскошиного.
